Біблійна історія 7-29

Тема уроку:  Фізична смерть і безсмертя душі. Обряд поховання. Поминання мертвих.
Життя – це безцінний дар, який людина отримує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитися цим даром – залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості. Таке життя – порожнє. 
Життя має величезну цінність вже само пособі. Не варто розтринькувати на щось менш цінне, в тому числі лише на самі задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям, навіть тоді, коли воно у неї чомусь не складається, коли у ньому більше незгод, ніж радощів. Багато видатних людей, які були у своєму особистому житті нещасливими, стали практично безсмертними.
Так слова Лесі Українки і скрізь століття вселяють надію, їхню силу не зменшила навіть смерть видатної письменниці і поетеси:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії-таки сподіватись.
Жити хочу! Геть думи сумні!

Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим, людина значно збільшує цінність власного життя. І навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на дріб’язкові, не наповнені смислом і любов’ю справи, якщо вона шукає лише вигоди для себе або тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя й у самому кінці – перед смертю – варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку одразу після народження.

Ми вже багато вивчили з вами про таїнства, які нам допомагають у повсякденному житті, дають сили тілесні і духовні, допомагають стати іншими, кращими, терпеливими, люблячими, добрішими, людянішими, одним словом наближають нас до Бога. 
Але Бог не залишає без своєї опіки людину і після того, як вона відходить у вічне життя, навпаки Він хоче, щоб людина вічно жила разом з Ним, у Його небесному Царстві, мала вічне блаженство “не бачило око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1 Кор. 2, 9), і “тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, гадаючи, тоді ж лицем до лиця”(1 Кор. 13, 12). 

Вправа «Роздуми про вічне»
Смерть та безсмертя
Християнське вчення про вічне життя починається з положення: смерть тіла є не кінець людського життя, а лише початок нового стану людської особи, яка продовжує існувати окремо від тіла. У християнській традиції смерть розуміється як відділення душі від тіла та як одкровення духовного світу. Християнство культивує відношення до смерті не як до остаточної стадії буття, а як до переходу до вищого сенсу, з'єднання з Богом.
Смерть, яка не була створена Богом, а була привнесена в творіння гріхом Адама в раю, - це найдивовижніша форма, в якій людина зустрічається з падінням своєї природи. Доля особи у вічності багато в чому залежить від того, як вона відноситься до власної смерті та готується до неї.
Безсмертя... Що це таке - життя після смерті? Хто ж житиме? Хтось або щось в мені, що знаходиться, що не знищується після знищення мого тіла? Якщо мене кинуть у вогонь, то від мого тіла - мозку, серця, кісток - залишиться жменя попелу. І ось я повинен вірити, що я все-таки десь продовжуватиму своє існування. Які підстави для цієї віри? Чи не просте бажання вічно жити і страх знищення? Розум відмовляється уявити собі яке б то не було буття без матеріальної основи. Я не можу розглядати людину як видимий футляр, в якому поміщається невидима душа. Футляр зламався. Його можна спалити, а душу вийняти і покласти в інше місце? І що означає це інше місце? Воно займатиме деякий простір? Або ця таємнича безсмертна душа мало того що невидима, але ще і "непросторова"? 
Істинне християнське відношення до смерті містить в собі елемент страху, невпевненості. Проте в християнському відношенні немає нічого від низького страху, який можуть переживати вмираючі без надії на вічне життя, і християнин з вгамованою совістю наближається до смерті спокійно і, навіть в силу віри з деякою упевненістю. 
Справжнє християнське відношення до смерті засноване на усвідомленні критичної різниці між цим життям і прийдешнім. Митрополит  Макарій (Булгаков) так підсумував біблійне вчення з цього питання: "Смерть є підсумок, яким обмежується час подвигів для людини і починається час отримання того, що людина заслуговує, так що по смерті неможливе ні покаяння, ні виправлення життя. Цю істину виразив Христос у  притчі про багатія і Лазаря, з якої видно, що той і інший негайно по смерті отримали заслужене, і багатий, як не мучився в пеклу, не міг через покаяння звільнитися від своїх страждань" (Лк. 16, 26).
Тому-то смерть і є саме та реальність, яка пробуджує в людині усвідомлення відмінності між цим світом і світом прийдешнім, надихає на життя, сповнене покаяння і очищення, поки у людини є дорогоцінний час. 
Як треба жити для безсмертя?
З наявності факту смерті та переходу до потойбічного життя витікає необхідність для людства виробити морально-етичні норми, що захищають від смерті (від покарання, яке чекає людину після смерті), оберігають, наскільки це можливо, від неї, але тим самим все-таки генетично пов'язані з нею - складає всю діяльну частину моральності,  практично роз'яснює кожній людині, як вона повинна поводитися, щоб реалізувати свої життєві завдання у вигляді конкретних справ і вчинків. Це такі найважливіші етичні норми, які визначають сферу належного: трудитися, виконувати свої обов'язки, піклуватися про інших, допомагати, підпорядковувати свої потреби та інтереси з потребами та інтересами інших, не бути себелюбцем і егоїстом, відноситися до іншої людини як до самого себе, і, нарешті, любити ближнього (і дальнього). Всі ці норми виникли і народилися як би "перед лицем смерті", "з причини її", "пам'ятаючи про неї".  
  Треба жити для того, щоб в процесі земного життя досягти того, що якнайкраще відповідало стану безсмертя душі. Людину чекає життя вічне - і залежно від досягнутого тут духовного стану - буде тим або іншим наше вічне буття. Освітлене цим вічним завданням, все земне життя до останньої дрібниці набуває великого сенсу. При запереченні безсмертя найкрупніші події нікчемні, тому що все життя в своїй сукупності безглузде, а тому і нікчемне. При вірі в безсмертя, навпаки, найнікчемніші події набувають великого сенсу, тому що великого сенсу набуває вічне  життя. Для віруючої людини немає в житті дрібниць. Все може мати позитивне або негативне значення для того, що внутрішньо удосконалює, тому що все в житті важливо, все пов'язано з вічним її початком в позитивному або негативному сенсі. 
Людина не шматок матерії, який зітліє, а хтось, хто має велику цінність, тому що вона є носієм вічного безсмертного початку. Тому вся істота віруючої людини охоплює бажання боротися з тим, що калічить і губить цю вічну цінність. Християнину настільки важливіше боротися із злом в самому собі, ніж людині невіруючий, наскільки вічність більше короткої миті земного життя.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: моральність зобов'язана своїм походженням смерті, нею вона породжується. Вся моральність є не що інше, як засіб боротьби зі смертю (за християнським вченням смерть – є стан віддалення від Всевишнього, що й спричиняє людині страшні страждання, які мають назву «ад»). Етичні норми виникли в процесі боротьби проти  смерті в цьому сенсі, всі вони сприяють виживанню,  засоби, які людство протиставляє смерті, як ліки проти хвороби. Якби людство не виробило б цієї глибоко духовної, внутрішньо особової форми захисту себе від смерті, воно або просто перестало б існувати, або, подібно до тваринного і рослинного світу, не виробило б тієї духовної культури, яка забезпечила людині унікальне місце у всесвіті. 
Християнство – свідоцтво про Вічність
Проте для християн поняття смерті не вичерпується чисто фізичним сенсом, поверненням в прах. У богословській енциклопедії архімандрита Никифора (видання 1891 року) читаємо: "Смерть буває двояка: тілесна і духовна. Тілесна смерть полягає в тому, що тіло позбавляється душі, яка пожвавила його, а духовна в тому, що душа позбавляється благодаті Божої, яка пожвавила її вищим духовним життям. Душа також може померти, але не так, як вмирає тіло. Тіло, коли вмирає, втрачає відчуття і руйнується; а душа, коли вмирає гріхом, позбавляється духовного світла, радості й блаженства, але не руйнується, не знищується, а залишається в стані мороку, скорботи і страждання. Смерть увійшла до світу через гріх наших прародителів. Всі люди народилися від Адама, зараженого гріхом, і самі грішать. Як із зараженого джерела природно тече заражений потік, так від родоначальника, зараженого гріхом і тому смертного, відбувається заражене гріхом і тому смертне потомство". 
Наша реальність більшістю сприймається як абсолютна і безумовна, як та, в просторі якої проходить єдине життя, дане людині. Проте всім чудово відомо, що реальність ця по всіх своїх якісних характеристиках обмежена: простір – своєю тривимірністю, час – своєю властивістю кінцівки, матерія – початковою тенденцією до тління, інші об'єкти навколишнього світу теж є лише умовними, а не абсолютними. Як підзаконне і кінцеве може бути абсолютним? І ось тут виникає питання: а що ж в нашому життя, в житті всієї поверхні земної кулі, в житті всього космосу абсолютно? Яким повітрям ми повинні дихати, щоб жити і не померти?
Тільки віяння об'єктивної реальності може вселити в наше життя «душу живу», наповнити наше життя киснем повнокровного буття. Але що ж у такому разі може бути цією реальністю? Вічність. Саме вона є чудовим садом, в якому вирощуються наші життя. Від особи людини, від рівня його духовної чуйності залежить те, чим стане для нього зіткнення з цією реальністю. Для деяких ця зустріч стає початком Життя, для інших це коротке осяяння, що згодом викидається з пам'яті, для інших же ця тема закрита.
Християнство – свідоцтво про Вічність, свідоцтво про Бога, отже – свідоцтво про цю абсолютну реальність, бо «все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути» (Ін. 1, 3). Тому мета християнського життя вже тут, на землі, – здійснення в рамках цього тимчасового земного життя вічних непорушних законів досконалого буття.

Вправа «Репортерська сумка»
Учням пропонується відповісти по колу на низку питань за темою уроку (питання підготовлені вчителем або групою учня в заздалегідь):
- Завдяки чому людина може наближатися до Творця? (через кожен крок у житті)
- Що є нашою істинною сутністю? (священна присутність Бога всередені нас)
- Чим досягається безсмертя душі? (праведним життям на землі)
- Завдяки яким засобам можливе духовне удосконалення людини? (вивчення Святого Письма, християнської літератури, добрими справами)
- Що може зробити людину дійсно щасливою? (життя заради вищих духовних цінностей) 
- Охарактеризуйте цінності життя християнина?
- Як в розумієте поняття «самореалізація людини»?
- Доведіть, що найвищою цінністю для християнина є Бог?

Християнство використовує не тільки слово «смерть», «кінець життя», а й  успіння. Успіння - сон, засинання. Заснуло смертним сном тіло, а душа жива, душа не спить. 
Для християн - смерть лише перехід на інший рівень буття, відхід до Бога. І похорони для християн - це не жахливе прощання з людиною, яка була, і тепер її немає, а проводи в світ інший улюбленої людини, чия душа безсмертна. І проводити людину за межу земного світу ми повинні гідно. Гідні проводи - це церковне поховання. Воно здійснюється тільки над хрещеною людиною. 
Але пам'ять про неї живе, молитва за неї триває, бо у Бога всі живі. Тому на в день поховання, дев’ятий та сороковий дні після смерті людини підноситься за неї близькими підсилена молитва? Молитва віри, надії та любові 
Поховання покійних - найважливіший християнський обряд. 
Розділяючи з віруючими всі сумні й радісні події земного життя Церква проникливо й урочисто проводжає своїх чад у загробне життя, піклуючись не тільки про душу покійного, але й про його тіло. Адже в майбутньому житті буде брати участь і наше тіло, якому, по слову апостола, личить стати нетлінним і безсмертним.
Багато похоронних обрядів нагадують нам обряд хрещення, тим самим говорячи: як через таїнство Водохрещення людина відроджується від життя гріховного до життя святого й богоугодного, так і через смерть щирий християнин відроджується для нового, кращого й вічного життя із Христом
За древнім благочестивим звичаєм труну везуть у храм, ставлять обличчям до вівтаря, а навколо труни (як навколо священної купелі) запалюють свічки й світильники у свідчення того, що покійний, закінчивши земне життя, переходить у країну невечірнього світла. І родичі стоять зі свічами навколо труни в знак світлості нашої віри, полум'яної молитви про покійного до Господа, у свідчення побажання душі покійного перебувати у вічності у світлі обличчя Божого за образом того, як оточені були світлом у годину поховання тлінні його останки.
За бажанням родичів або вони самі, або читці всю ніч читають над покійним Псалтир. Ранком, після заупокійної Літургії, відбувається чин поховання. Чин поховання в просторіччі через достаток пісень називається відспівуванням. Заупокійна служба складається з пісень, у яких зображується доля людини: за злочин заповіді він вертається на землю, з якої вийшов, однак не перестаючи бути образом слави Божої. Тому після читання Апостола і Євангелія, де говориться про майбутнє Воскресіння мертвих, священик читає молитву, у якій Церква молить Господа  простити покійному гріхи й удостоїти його Царства Небесного. 
Так любляча Мати-Церква прощається зі своїм чадом - прощаючи йому сама й з молитвою передаючи в руки Милосердного Господа. Закінчується відспівування прощанням з покійним. 

 Домашнє завдання
Дати письмову відповідь на питання: «Чому християнину  важливо боротися із злом в самому собі»?